LEGATUS

Ситуація, що склалася навколо натуралізації Тайсона, нагадує класичну історію Миколи Васильовича Гоголя - їздить Чичиков у трійці по губерніях і скуповує "мертві душі" для того, щоб потім закладати документи в ломбардах.

Українські клуби останнім часом полюбили діяти з тим же нахрапом. "Так от, слухай: я тобі дам шарманку і всі, скільки є в мене, мертві душі, а ти мені дай свою бричку і триста рублів додачі". Чичиков, правда, купував лише документи, але що поробиш, якщо іноді документи і душі людей в житті викупити легше, ніж в художньому творі.

Спочатку ми натуралізовували серба марко Девіча, потім бразильця Едмара, але до цих випадків можна ставитися терпимо. Обидва футболіста чимало потрудилися в українських клубах, завжди вели себе самим гідним чином, обидва прожили в країні більше п'яти років. Той же Девіч принесе нашому футболу ще чимало користі навіть після закінчення ігрової кар'єри. Незалежно від того, запропонують йому якусь посаду в структурі клубу, він захоче стати тренером або футбольним агентом - як мінімум "Металіст" завжди зможе розраховувати на допомогу Марко, на те, що він при необхідності набере номер умовного перспективного балканців, яким зацікавиться харківський клуб, і в подробицях розпише чому варто спробувати сили в УПЛ. Це ж стосується і Едмара, футболіста, якого поважають і легіонери, і наші гравці, у якого дружина українка і який по-російськи говорить краще за деяких наших тренерів. І - найголовніше - ці гравці дійсно хотіли виступати за збірну.

Але Тайсон? За які такі заслуги він може туди потрапити? Він вивчив російську або українську мову за той час, що перебував у Харкові та Донецьку, він пов'язує своє майбутнє з Україною? Бути може, він мріє виступати за збірну? Є побоювання, що мрії півзахисника обмежуються запропонованою сумою і можливістю виступити в команді Михайла Фоменка на домашньому чемпіонаті світу в Бразилії на наступний рік. Що фігурує в пресі сума в півмільйона доларів прямо вказує на те, що Тайсон робить послугу, що він погоджується відмовитися від свого нинішнього паспорта виключно заради грошей і поїздки на ЧС. Зрозуміло, що українське громадянство він відкине убік, як тільки переїде грати в один з клубів Західної Європи або повернеться на батьківщину. Досі вважалося, що за збірну країни не можна грати заради грошей та інших вигод, в неї можна грати тільки за велінням душі, а інакше це шлюб за розрахунком. Всі були обурені, якщо б український футболіст вимагав гроші за гру в збірній, але багато хто чомусь згодні в рівному такій же ситуації зробити знижку іноземцю. Мені ця логіка незрозуміла.

Деяким подобається згадувати успішну збірну Німеччини, але це поганий приклад у всіх сенсах - у "бундестім", незважаючи на всю її неоднорідність, призиваються уродженці країни: Джером Боатенг народився в Берліні, Хедіра - в Штуттгарті, Гомес народився в Ридлінгені, Озіл в Гельзенкірхені, Подольскі і Клозе хоч і народилися в Польщі, але в Німеччину переїхала в дуже юному віці. Тобто, всякий раз мова ведеться про уродженців Німеччини, нехай і з різними етнічними коренями, або, принаймні, про вихованців німецької школи футболу. Випадок з Тайсоном не потрапляє ні під один із цих пунктів.

Марчелло Ліппі говорив, що національна збірна - одна з останніх можливостей зрозуміти стан справ у національному футболі в умовах, коли всі клуби наповнені іноземцями. Тобто питання не в національній ідентичності, питання просто здоровому сенсі - як ми будемо визначати стан нашого футболу, якщо і в національній збірній будуть грати суцільно вихованці чужої футбольної культури? Незалежно від результатів, це буде самообман, притому очевидний.

Можна уявити ситуацію, при якій бразильця нікуди не викликають, а просто вручають український паспорт і звільняють місце на полі у складі "Шахтаря" для чергового співвітчизника Тайсона, цим паспортом ще не обзаведшимся. Але і тут виникає питання, для чого тоді потрібен ліміт, якщо його так легко обійти. Так, ліміт насправді - це дуже погано; ліміт був задуманий як спосіб відсіювання низькосортних зарубіжних футболістів, але в підсумку перетворився на верстат, клепающий низькосортних футболістів вітчизняних, це все правда, але якщо на сьогоднішній день існує ліміт - як можна дозволяти його так легко обійти? Натурализировав Тайсона, "Шахтар" отримає нечесну перевагу перед своїми конкурентами - це не просто "-1" українець в національній збірній, це ще і "-1" українець ще й в "основі" клубу, найімовірніше - в захисті. "Шахтарю" користь - а всім іншим? Час, який бразильський "паспортист" проведе у футболці клубу і збірної означає час, не проведений там же вітчизняним вихованцем. Тільки Тайсон рано чи пізно поїде, а заміни йому підготовлено не буде. Та й взагалі цілком резонним стане питання, чи потрібно цю зміну готувати, якщо можна видати скоринку ще одному легіонеру.

Крім того, поганий приклад, як відомо, заразливий. Так, "Динамо" з "Дніпром", наприклад, навряд чи зможуть когось натуралізувати, тому що найчастіше купують гравців своїх національних збірних, але хто сказав, що процес торкнеться тільки грандів? Хто дасть гарантії, що завтра умовний "Металург" або "Волинь" не захочуть прикупити паспорта, принаймні, ключовим своїм легіонерам, що остаточно зведе умови ліміту до рівня водевілю?

Замість того, щоб розвивати вітчизняний футбол, замість того, щоб будувати в кожному дворі по футбольній "коробці", замість того, щоб відбудувати кілька державних футбольних шкіл у нас намагаються вирішити проблеми за рахунок натуралізації легіонерів, але це тупиковий шлях розвитку, який складно виправдати навіть можливими короткочасними успіхами. Поки українське футбольне судно отримує пробоїни одну за одною, і повільно, але неухильно йде до дна, нам пропонують вичерпувати воду за борт чайними ложками, наче не розуміючи, що вичерпувати - це потім, спершу треба залатати дірки в корпусі. Питання про силу національної збірної, як і вихованні великої кількості талановитих молодих гравців вирішується тільки діяльним зусиллям - треба будувати стадіони, треба розвивати масовий спорт, треба організовувати семінари і переймати закордонний досвід, треба фактично заново створювати школу тренерів, бо в більшості шкіл дітей навчають люди з методиками стандарту вісімдесятих років і, відповідно, випускають футболістів якості стандарту тих же часів. Ця робота важка, довга, багато в чому невдячна, але тільки нею і варто займатися, оскільки будь-який інший шлях - шлях найменшого опору, ведучий до складу збірної, в якій від українського буде одна назва.